Нові релізи: Metronomy, The Lumineers, Charli XCX, Sam Fender, Hobo Johnson


Що з цього слухати, а що ні - вирішувати тільки вам
П'ятниця - день, коли музиканти по всьому світу випускають альбоми. Відтепер Pop Corn кожного тижня (маємо надію, що так буде) розповідатиме про нові релізи: як хороші, так і погані.
Metronomy - Metronomy Forever

Шоста платівка в дискографії проекту Джозефа Маунта вийшла найдовшою. Майже година хронометражу та сімнадцять треків. Як пояснює сам Маунт, люди за останні роки отримали не аби-яку здібність - толерантність до нескінченних плейлистів.

Тому forever тут - про довжину альбому, а не про стрибок у вічність. Якщо попередник, Summer 08, був більш електронним релізом, то на Metronomy Forever Маунт зміг в еклектичність. Пісні з нічних клубів знаходяться поруч із нав'язливими поп-піснями та майже панковими настроями. Щодо панку, то Metronomy зверталися до нього лише раз - у пісні We Broke Free з альбому The English Riviera.

Слухати Metronomy Forever не нудно. Тут є багато чіпких моментів, до яких хочеться повернутися. Відчутно, що Маунт вже сформувася як музикант, який може все, та як автор текстів, фішка якого - щирість та наївність. Єдине, що незрозуміло - декілька інструменальних треків, які нагадують не треки, а, скоріше, семпли, що грають по колу чотири хвилини.
The Lumineers - III

Це не найкращий альбом фолк-попу, але точно найкращий у The Lumineers. На платівці III вони зробили те, що здавалося неможливим. Вони перестали бути солодкими та дратуюче життерадісними, як на попередніх релізах.

Перша половина III все ж зберігає райдужний настрій The Lumineers, який вже знайомий слухачеві. Але друга половина раптово уходить в чуттєвий мінор. І ось парадокс - це тішить.

Сумна, хоча й дещо примітивна мелодика спрацьовує. До останньої пісні платівка проходить швидко. Навіть можна сказати, що непомітно. Але чи буде бажання поставити її повтор - інше питання.
Charli XCX - Charli

Третя платівка у дискографії Charli XCX зустрічає Шарлотту Ейчітсон у цікавому статусі. Вона далеко не новачок у поп-індустрії, але до звання сяючої зірки їй теж йти ще довго. Власних хітів в неї аж один, Boom Clap. А на треках, що мають більш хітові властивості, вона знаходиться лише в гостях.

Charli - це перша за п'ять років спроба співачки довести, що вона може бути сама собі хедлайнер в усіх сенсах. Від можливості когось крутого запросити на фіток до контролю над власними піснями. Чи вийшло щось добре з цих благородних намірів?

Звісно, що ні. Головна проблема Charli - неспроможність витримати єдиний темп, що не буде відпускати слухача від початку до кінця. Ейчітсон намагається показати, що вона може бути різноплановою, але це більш нагадує перше практичне заняття в автошколі - то ти різко газуєш, то різко тиснеш на гальма.

Та й фіти тут чомусь звучать цікавіше, ніж сама Шарлотта. Наприклад, куплет від Lizzo у треку Blame It on Your Love. Чи ціла банда на Shake It - Big Freedia, Cupcakke, Brooke Candy та Pabllo Vittar. Буде злочином не згадати дівоче тріо HAIM та французську сенсацію Christine and the Queens. Два останні акти тут звучать навіть краще, ніж у власних піснях.

Прикро, але здається, що Charli XCX - все ще співачка, яка i don't care. Принаймні, до наступної спроби.
Sam Fender - Hypersonic Missiles

25-річного британця Сема Фендера можна записувати у рятівники гітарної музики. Хороша новина - цей пацан зміг записати поп-платівку, не використовуючи весь той арсенал приколів скандинавських продюсерів. Hypersonic Missiles має максимально живий, інструментальний звук.

Але є і погана новина, але то кому як. Здається, у Фендера немає намірів бути оригінальним. Його звук - суміш сучасності та минулого. Здебільшого тут відчувається вплив 80-х - наприклад, The Cure. Є амбіції виконавця стадіонних гімнів, як у Stereophonics. Чутно вплив The War On Drugs, а коли співає в низькому регістрі - є щось від Nothing But Thieves.

Фендер - дуже розумний хлопчина, який розуміє, за яким принципом працює цей світ та співає про це. В піснях знайшлося місце не лише локальним проблемам, а ще й глобальним. Hypersonic Missiles - дуже швидка, гучна та дещо відчайдушна платівка. В ній багато слушних думок, але мало оригінальності. Настільки мало, що хочется читати лише Семові тексти.


Hobo Johnson - The Fall Of Hobo Johnson

Чи то репер, чи то спокен ворд артист Хобо Джонсон видав третю платівку на мейджорі Warner Music. Мабуть, це добре для людини, яка раніше жила в машині та працювала в піцерії. Хобо, здається, вміє шукати компроміси.

Але зрозуміло одне - з платівкою на такому лейблі, спокен ворд як явище може стати більш доступним для аудиторії. Тут немає тільки декламації. Скоріше, її гибрид із реповою читкою. Ще й музика полегшує сприйняття.

Ліричні балади, панк, глітч. Теми, які турбують Хобо - кохання, самобичування, рефлексія з приводу сім'ї. Якщо вірити історії, батько вигнав Джонсона з дому. Тому він і жив в машині деякий час. Звідси пішов псевдонім - безхатько Джонсон.

The Fall Of Hobo Johnson може бути цікавим завдяки музиці чи вмінню Джонсона писати образні вірши. Але є одна деталь, яка все псує - його емоційність. Джонсон настільки голосний, що іноді його важко слухати. Бувають люди, яких чуєш і розумієш - тут болить душа. Хобо Джонсон - не з таких.
Заходь до нас в соцмережі,
будь в курсі останніх подій.