"Саме під впливом Sweather Weather я купила светр крупної в'язки"
Коли: 4 лютого
Де: Палац спорту (Спортивна, 1)
Шанувальниця The Neighbourhood Анастасія Панько розповіла Pop Corn, як вона полюбила їх пісні та чому це сталося не одразу
2013 рік. Моя найкраща подруга каже, що знайшла ідеальний трек для цієї пори року і ось ми вже їдемо весняним Києвом і з колонок звучить Sweater Weather. Більш кінематографічного знайомства з The Neighbourhood важко придумати. Ми відчували себе як в кліпі: легкість, повне розчинення в миті та відчуття метеликів. Це ті емоції, які виникають при першому прослуховуванні цієї пісні. Не дивно, що вона стала гімном багатьох закоханих.

І так, саме під впливом Sweather Weather я купила легкий светр крупної в'язки.
Але фанатизм мізків стався не відразу. Звичайно, пісні з першого альбому були знайдені "Вконтакте" та завантажені на телефон. Але з якоїсь причини слухала я їх тільки фоном. І це не означало, що пісні погані. Я із задоволенням слухала мелодійний речитатив соліста, але мабуть просто не настав час, щоб осягнути.

Для мене музика, як відносини - в певний момент повинна спалахнути іскра. В цілому, я не такий щоб експерт, щоб давати оцінку гітарним рифам або складності композиції. Але для мене дуже важливо, щоб трек викликав емоцію. З The Neighbourhood це сталося в 2014-у, коли я почула їх трек Warm. Це була не просто красива пісня, а аж до мурашок на потилиці. Саме в той період життя вона ідеально описувала мої емоції: всепоглинаюче тепло і любов, яку я хотіла віддавати.
У цьому полягає особлива магія цієї групи - здається, що вони розуміють кожну твою емоцію. Зараз ти думаєш про щасливі моменти життя разом із ними, а потім віддаєшся меланхолії - та вони є доречними і в цьому випадку.

І ось тут вже не можна не згадати Джессі Разерфорда, соліста The Neighbourhood. Дивлячись "лайв", починаєш розуміти, як він кайфує від того, що робить. Свою енергетику він передає слухачам. Йому одразу віриш: все має бути саме так, як він співає.

Взагалі всі учасники передають вайб нуарной неспішності, яка допомагає максимально відчути глибину певного моменту. Іноді взагалі потрапляєш в якийсь транс. Чарівники, не інакше.
А далі був 2016 рік та їх концерт в Atlas. Мені на секунду стало страшно, що від криків фанатів стіни підуть тріщинами. Я не ризикувала йти в натовп. Думала, що просто звідти не вийду. Ви уявляєте, які були очікування у фанатів? Я ж нервово смикала квиток, бо знала, що великі очікування призводять до негативних наслідків.

Загалом, нервувала і боялася розчаруватися, як перед першим побаченням. Після першого ж треку я витирала сльози - сльози захоплення. Зазвичай публіка повинна бути вдячною, а тут явно гурт віддавав сповна за крики, оплески і знання всіх текстів. Від Джессі неможливо було відірвати погляд: у всіх рухах, словах, танцях відчувалася така впевненість.
Потім, як після багатьох знакових концертів, настає момент, коли ти не можеш слухати групу. Якось занадто близько починаєш сприймати пісні. Я то плакала, то впадала в меланхолію, але наполегливо альбоми не видаляються з медіатеки. Чекала другого пришестя. Воно настало з піснею You Get Me So High. Більше ми з The Neighbourhood не розлучалися.
Напевно, те, що приводить мене в захват досі - це бажання групи розвиватися. Можна було б написати ще парочку пісень про светри та спідницы восени-влітку, але вони пішли якомога далі від лампових композицій та вирішили експериментувати з хіп-хопом, електронікою і навіть нью-вейвом. І це круто, адже The Neighbourhood - це про свободу. Про свободу почуттів і вибору, про щирість емоцій.

Чекаю я концерт в 2020 році? Дуже. Я подорослішала, гурт змінився. Локація стала більше, та фанати зможуть виплеснути всі свої емоції. Але я все одно буду нервово смикати квиток, як перед найважливішим побаченням.